05.04. Зарубіжна л-ра 9-й клас

Тема. Бернард Шоу. Особливості світогляду Б. Шоу. Специфіка втілення античного міфу в п'єсі "Пігмаліон".

 Англійський театр на межі століть переживав загальну кризу. Б. Шоу став першим, хто спробував реформувати цей театр. 1891 року вийшла друком його книга «Квінтесенція Ібсенізму», у якій Шоу виклав основні положення естетики драматурга. Так розпочалася боротьба митця за новий театр. Лауреата Нобелівської премії 1925 р. в галузі літератури, володар премії «Оскар», видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу.

 Майбутній письменник Джордж Бернард Шоу народився 1856 року в Дубліні — столиці Ірландії, у сім’‎ї збіднілих дворян. батько торгував хлібом, проте ледве зводив кінці з кінцями. Мати заробляла уроками музики. Спочатку Бернард навчався в дублінській школі, закінчити яку не вдалось. З п’‎ятнадцяти років пішов працювати. Служив клерком у земельній конторі, збирав квартирну платню з мешканців бідних кварталів Дубліна. Через кілька років отримав місце касира, хоч кар’‎єра чиновника його взагалі не приваблювала. Захоплювався музикою, цікавився живописом, багато читав. 1876 року переїхав до Лондона, де завдяки своєму таланту здобув авторитет у артистичному товаристві. Багато років виступав у пресі як музичний і театральний критик, що зробило його популярним у мистецькому світі. Однак коштів для існування це не давало.

1895 року Шоу став постійним театральним оглядачем тижневика «Суботній огляд». Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS».

1898 року 42-річний Дж. Б. Шоу одружився з Шарлоттою Пейн Тауншенд, яка походила з багатої ірландської родини й була молодшою за нього на рік. разом із Шарлоттою в його життя увійшли сімейний затишок і добробут, яких так не вистачало. Він знайшов супутницю життя, розумну співрозмовницю, помічницю в літературній діяльності.

Коли почалася Перша світова війна, Дж. Б. Шоу опублікував низку статей, у яких гнівно засудив як винуватців війни уряди всіх держав, що воювали, серед них і Англії. Він запропонував несподіваний, парадоксальний, по суті революційний вихід: солдати армій, що ворогують, повинні ліквідувати своїх офіцерів, повернутися до родин і зайнятися вирощуванням та збиранням урожаїв. Не дивно, що на автора цього «проекту» спрямували хвилю критики шовіністи з різних країн. Газети зчинили ґвалт, звинувачуючи митця в зраді, у відсутності патріотизму тощо.

У 1920-1930-ті рр. Шоу створив п’‎єси «Свята Йоанна», «Візок з яблуками», «Гірко, але правда». Останні роки життя Дж. Б. Шоу затьмарила Друга світова війна. На долю письменника, людини похилого віку, випало багато гірких випробувань, проте він гідно їх витримав. Останні шість років життя він був самотнім, оскільки дружина померла під час війни. Шоу жив у Ейотт-Сент-Лоренс, у приміському будинку, придбаному ще на початку ХХ ст. Він працював до останніх днів свого майже столітнього життя, і не лише пером, а й фізично — обробляв сад. Помер Дж. Б. Шоу 1950 року.

Літературну творчість Дж. Б. Шоу розпочинав з романів «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці, засудив експлуатацію, проголосив близькі до соціалістичних ідеї. Щоправда, успіху вони не мали, а літературознавцям цікаві блискуче побудованими діалогами, яскраво вираженою діалогізованою формою оповіді, у чому вгадувався майбутній драматург. У 1880-х рр. Шоу брав активну участь у діяльності реформістського Фабіанського товариства, яке виступало за перехід до соціалізму шляхом поступових реформ. Свою назву воно дістало за ім’‎ям римського полководця Фабія Кунктатора, який уславився тактикою вичікування й ухиляння від рішучих зіткнень із супротивником. На зборах фабіанців дискутували про боротьбу із соціальною несправедливі.

Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався у період переважання в театрах Європи п’‎єс розважального характеру — «добре зроблених мелодрам». Боротьбу за нову драму Дж. Б. Шоу розпочав як теоретик — із пропаганди творчості Г. Ібсена. Саме на той час припадають перші постановки на англійській сцені п’‎єс останнього: 1889 р.— «Лялькового дому», 1891 р.— «Привидів». Відгуком на ці події, своєрідним художнім маніфестом новітньої драми стала праця Дж. Б. Шоу «Квінтесенція ібсенізму». Г. Ібсен для нього — не лише новатор драми, а й творець нових суспільно- етичних принципів: «Ібсен задовольняє потреби, не вгамовані Шекспіром. Він показує нам не тільки нас самих, але нас самих у наших власних обставинах. Те, що трапляється з його героями, трапляється і з нами». У «Квінтесенції ібсенізму» Шоу намітив контури образу свого позитивного героя — людини гострого розуму, яка реалістично дивиться на світ, тверезо оцінює дійсність, керується у вчинках не романтичними ілюзіями, а вимогами розуму. Він протиставляє «реаліста» й «романтика», людину справи і словоблудну людину, розвінчує несправжні ідеали. Такі типи героїв — у багатьох його п’‎єсах.

Драматургія Шоу гостра, проблемна, дійові особи завжди є носіями певних поглядів, у зіткненні яких автор виражає своє бачення світу. «Я пишу п’‎єси з певним наміром прищепити народу власні переконання... Іншого поштовху до написання п’‎єс у мене немає. Вся велика література є журналістикою.» — зізнавався він в одній зі своїх статей. Побудована на почуттях і пристрастях драма, на його думку, віджила своє: «Нормальна драма повинна мати інтелектуальний характер, проблема — нормальний матеріал для драми». Бернард Шоу рішуче заперечував ставлення до театру як до комерційного закладу. Тому й обурився, коли один із критиків назвав його майстром тонкої інтелектуальної розваги. Драматург був переконаний, що театр не може приносити насолоду, він має викликати почуття, далекі від насолоди, які збуджують страх і навіть жах. Призначення театру — навертати людей до гуманістичного світовідчуття, викликати страждання. як автор Шоу вважав, що досягає свого, спостерігаючи, як п’‎єса звихрює думки глядачів, змушує їх сперечатись. Нерідко вони заперечували авторові, висловлювали своє бачення розвитку подій, на певний час стаючи співавторами його п’‎єс. Тому багато творів драматурга мають відкриті фінали. У них він не дає остаточного розв’‎язання порушених проблем: читачі та глядачі самі мають знайти відповіді на них. Дж. Б. Шоу вміло тримав їх у напруженні впродовж п’‎єси, змушував стежити за розвитком авторської думки, розмірковувати над важливими суспільними питаннями.

Одним із вершинних досягнень Дж. Б. Шоу є комедія «Пігмаліон». Роботу над твором було завершено 1912 р., а поставили його 1913 р. у Берліні та Відні. На початку 1914 р. п’‎єсу також поставили в Лондоні. Головна роль призначалась для знаменитої актриси Стелли Патрік-Кембел, і ця 47-річна дуже красива жінка блискуче зіграла 17-літню квіткарку. Успіх п’‎єси був колосальним.

Відтоді «Пігмаліон» не зупиняє своєї тріумфальної ходи сценами світу. Уперше його було екранізовано 1938 р. (за сценарієм автора), але були й інші фільми: 1957 р. у Нью-Йорку Ф. Лоу постановив мюзикл «Моя чарівна леді», основою якого є п’‎єса «Пігмаліон» і музика з якого досі популярна. А ще через 7 років глядачі побачили екранізацію цього мюзиклу.

П’‎єса Б. Шоу — шедевр того проблемного інтелектуального театру, який він прагнув створити. Усе в ній парадоксальне, полемічне, загострене, має подвійне значення. Провокативна спрямованість п’‎єси виявляється вже в тому, що її сюжет є іронічною, а подекуди пародійною модернізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона і Галатею. Цю чарівну легенду про силу кохання неодноразово використовували в літературі. У ХІІ ст. англійський поет і драматург Марстон написав поему «Перетворення статуї Пігмаліона», наприкінці XIX ст. до міфу звертаються В. Морріс у поемі «Пігмаліон і Галатея». Проте Б. Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний, «філологічний» варіант відомої історії. Його п’‎єса зовсім не про те кохання (ця тема ледве окреслена), а про силу творчості, про духовне пробудження людини під упливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Уміти розповідати про Б. Шоу, аналізувати його світогляд, художні твори; прочитати п’‎єсу Б. Шоу «Пігмаліон».